Традиція розписувати яйця започаткована в далекому минулому. Розмальовані яйця були символом весняного відродження. Ними заворожували врожай, приплід худоби, здоров’я людини, шанували покійників, вітали життєдайне весняне сонце. Віра в яйце як символ народження, відродження творчої сили була поширена в багатьох народів світу ще задовго до прийняття християнства і мала однаковий зміст, переданий у багатьох міфах і легендах.
У наш час існує оповідання, що на Великдень під час виносу плащаниці, коли весь народ хресним ходом обходить церкву, ангели виводять Спасителя з гробу, а святі сходять із образів і христосуються.
Насправді у христосуванні писанки простежується архаїчний мотив взаємного привітання і побажань за допомогою яйця (писанки чи крашанки).
Варто відзначити, що сам чин христосування є особливо актуальним та поширеним на території всієї України. Однак нині воно перетворилось у великодню забаву, тому тепер біля церкви (і не тільки) цокаються писанками, аби виявити, в кого міцніша.
Спостерігається і обряд дарування писанок. Коли дівчина мала виходити заміж, то вона своїм хресним дарувала на Великдень писанку. І взагалі, за усталеним буковинським звичаєм, хто з гостей на Великдень ввійде до хати, то кожному треба дати писанку, а коли заходиш на Великдень в хату, то маєш подарувати всім присутнім по писанці. Фактично здійснюється цілий обряд з писанками, в який залучені різні покоління, починаючи від наймолодших і закінчуючи вже старшими.
Оскільки писанці надавалась така важлива функція, як завороження і умилостивлення, то і її виготовлення було обставлено рядом ритуалів. Писати можна було лише в певний час доби і при відсутності спостерігачів. При писанні вимовлялись слова-замовляння, які мали надати писанці чудодійних властивостей. Період виготовлення писанок невеликий. На Буковині писанки писали протягом 40 днів посту, але писанкарськими вважались два тижні перед Великоднем. Як правило, писанкарки писали писанки від середини Великоднього посту до Поминальної суботи. Цей процес супроводжувався певними обрядами та віруваннями, характерними тільки для цього виду народної культури.
Можна нарахувати понад сто символічних малюнків на писанках, і кожен малюнок мав своє магічно-символічне значення. Навіть фарби теж мали певне символічне значення.
Великодні писанки можна поділити на декілька груп за виконаними на них узорами: символічні, рослинні, тваринні, з мотивами господарського життя, християнсько-релігійні (від часу впровадження християнства і особливо з кінця ХІХ ст.) У другій половині ХХ ст. на буковинських писанках з’явилися мистецькі композиції, в яких відображаються інтимно-побутові сцени життя, полювання, випас худоби та ін.
Ще у ХІХ – першій половині ХХ ст. на Буковині великодні писанки виготовляли за допомогою природних барвників. Для фарбування яєць використовували відвари яблуневої та дубової кори, вільхових гілок, лушпиння цибулі, кропиву, квіти мальви, сажу тощо.
На Буковині за способом виконання зустрічались писанки воскової техніки виконання (нанесення воску на яйце кисткою (ґисткою, кирсткою), мальованки (розмальовані щіточкою різнокольоровими фарбами), шкрябанки (пофарбоване яйце в один колір “прошкрябують” гострим предметом, виводячи різні узори), вільне фарбування різнокольоровими фарбами (сухі фарби різних кольорів розмішують, накладають на яйце і зверху на фарбу ллють трохи води або іншими розчинника, який розчиняє фарби і тягне лінії різних кольорів від одного краю яйця до іншого). Останній спосіб виготовлення писанок з’явився вперше у 80-х рр. ХХ ст. і побутує зараз у с. Топорівці на Новоселиччині.
Традиційні орнаментальні форми характерні для писанок с. Банилів-Підгірний на Сторожинеччині. Тут поширені композиції з трикутників, класичний мотив “сорок клинців”, мотив “очка”, побудований зі складної комбінації трикутників. Різнокольорові трикутні клинці отримують несподівану назву “огірочки”. Колорит вирішений в оранжево-білих кольорах на бордовому фоні. Переважно такі кольори писали і поляки, які у цьому селі складають значний процент населення цього села і живуть поряд, у селі Красношора.
У писанках с. Чорногузи, що розташоване перед самими Карпатами, переважають мотиви хреста на бічних полях. Інколи це хрестики простої будови з центральним ромбом i бічними трикутниками, частіше це ускладнена комбінація прямого хреста з косим. Поширені різноманітні розетки, більші за розмірами мають назву “ружки”, менші – “зірки”. Рослинна орнаментика представлена типовими мотивами: “смерічка” та “фасольки”. Колорит вирішений у жовто-білих фарбах з локальним введенням зелених плям. Фон витримано у бордових або чорних кольорах. В останньому вapiaнтi чорний колір пом’якшують великі бордові плями “капанок”.
Особливо красивими і неповторними є гуцульські писанки. На писанках, виготовлених у Буковинських Карпатах, переважає геометричний орнамент. У різних візерунках відтворюються образи сонця, зірок, поля, блискавки тощо. Рослинні мотиви тут зустрічались дуже рідко. В орнаментації писанок 30–50-х рр. ХХ ст. став відчутним вплив вишивальних узорів, що продовжується і донині. В сучасному гуцульському писанкарстві значна частина писанок тематично відтворює природу – усі чотири пори року, а особливо весну з її яскравою зеленню і розмаїттям квітів. Зображуються гілки дерев, польові квіти, гірські пейзажі.
Серед майстрів-писанкарів Буковинської Гуцульщини виділяються своїм неповторним мистецтвом воскового розпису Ганна Вережак з Яблуниці, Параска Лахман з Конятина, Василина Фрей, Марія Григоряк з Мариничів, Марія Господарюк з Розтік, Василина Сумаряк з Усть-Путили, Наталія Скидан з Селятина, Мелана Пилипко, Євдокія Том’юк з Довгопілля, Євдокія Нестор з Малого Дихтинця, Аксинія Чокан з Тораків та багато інших.
Кожна писанкарка виконувала щорічно до свята Великодня від кількох десятків до кількох сотень писанок. Бували роки, коли писанкарка до Великодня писала по 500 яєць. І що характерно – писанки не повторювали одна одну.
Писанкарки приділяють велику увагу врівноваженню кольорових плям на зображуваних предметах, орнаментах, квітках. Але це врівноваження зводиться не тільки до piвнoї “вагомості” розташування кольорових плям у композиції, саме розміщення кольорів у межах зображення робить таке, при якому жодна з частин не здається перевантаженою кольором, який би заважав сприйняттю писанки в цілому. Колорит мариничівських писанок досить стійкий, він зберігається протягом століть. У 80–90-х рр. ХХ ст. поширилось застосування зеленого й блакитного кольорів, що збагатило мистецьку палітру мариничівських жінок-писанкарок.
Особливої майстерності досягли дихтинецькі майстрині у виконанні зооморфних мотивів. Цей вид орнаменту переважає тут над рослинними візерунками. У трактуванні образів тварин у другій половині XX століття помітне намагання передати рухи оленів, коней та птахів; інколи навіть традиційній композиції з конем чи оленем біля дерева писанкарки надають пейзажно-сюжетного забарвлення.
Протягом останнього століття колорит путильських писанок зазнав певних змін. На початку століття активно поширилося поєднання жовтого та червоного кольорів на глибокому червоному фоні. У 50–80-тi роки жовті i червоні кольори часто влаштовуються на чорному тлі. Щодо зеленого кольору, то він вживається епізодично.
Що стосується самої орнаментації, то на вижницьких писанках часто зустрічаються геометричні мотиви: квадратики, трикутники, часом смеречки або гілочки, та обов’язковим ще є безконечник, який здавна був властивий українським писанкам. Безконечник уособлює вічне буття, тобто вічнo буде кінь бігати, смереки зеленітимуть, а родина, що святкує, буде вічно жити в зелених Карпатах.
Писанки не дуже віддаленого від Дихтинця села Плоска мають більш спрощений орнаментальний декор, що проявляється як в елементах орнаментальних мотивів, так i в композиційній будові візерунків. Часто колорит гуцульських писанок будується на співставленні жовтих та зелених кольорів на жовтому або коричневому полі. Досить рідко ці основні кольори доповнюють червона та фіолетова фарби.
В сучасному писанкарстві с. Конятин на Путильщині помітні впливи сусідніх сіл Стебні та Довгопілля Верховинського району Івано-Франківської області – має місце колорит жовтих, червоних або оранжевих кольорів на чорному фоні.
Традиція підбору кольорів у написанні писанок перегукується з кольорами народних костюмів цих сіл. Так, у селі Конятин в традиційному народному одязі переважають яскраві кольори, як і у писанках, а у селі Дихтинець в одязі спостерігається збіднення кольору, тому писанки дещо темніших тонів. Подібні залежності орнаментації одягу і писанок спостерігаються і в інших районах Гуцульщини.
У писанках села Дихтинець поряд з ширшою манерою виконання розпису зустрічаємо i каліграфічно тонкі розписи, побудовані на ритмічному співставленні стрічок, укладених із краткованих трикутників i ромбів, при домінуючих мотивах складного прямого хреста та “вітрячка”.
Писанки відомого центру народної творчості села Підзахаричі, що розкинулось під горами у виході Черемошу на передгір’я, мають переважно геометричну орнаментацію. Простоті побудов орнаментальних мотивів відповідає i невигадливість композиційних розподілів писанок на бічні поля. Поширені різні варіанти хрестоподібних мотивів, трикутники, зірки, кільця. У сучасному восковому розписі досить часто домінуючими мотивами стають зооморфні образи: оленя, птаха, риби. При цьому олені зображуються парами по чотири або по вісім.
Колорит писанок села Підзахаричі початку XXІ ст. має жовто-білі кольори з локальними плямами зеленого i фіолетового. Bci ці кольори виступають на коричнево-вишневому фоні. Колористика сучасних писанок доповнюється ще й червоним кольором. Відомі писанкарі цього села: Бойчук Ганна, Бойчук Василина, Касіян Марія.
Вишуканістю форм геометричної орнаментації виділяються писанки с. Усть-Путила, що знаходиться в місці злиття Білого і Чорного Черемоша. Окреслені виразним білим контуром, присутні мотиви ускладнених хрестоподібних побудов різноманітних трикутників-зубців, геометричних розеток-зipoк, дзвіночків. Колористика будується на співставленні жовтих i білих кольорів на коричневому чи теракотовому фоні. В орнаментації писанок 60-х років XX ст. поширюються впливи вишивальних узорів. Ця тенденція характерна i для творчості сучасних майстрів.
Своєрідним центром сучасного воскового розпису є село Розтоки на Путильщині. Джерела орнаментальних форм у цьому осередку йдуть від давніх писанкових візерунків, наприклад, у творчості М. Господарюк. Це відчувається i в розміщенні орнаментального декору, i в золотисто-червоних барвах, підсилених зеленим кольором, які виступають на темно-бордовому фоні. Уважне ставлення до орнаментальних форм у традиційних мотивах, таких, як “сорок клинців”, “безконечник” та у новіших стрічкових поясах. Поряд з геометричними формами вводяться у декор зооморфні мотиви “риби”, “метелики” тощо.
Велика колекція писанок (близько 4 тисяч) зібрана у домашньому музеї Михайла Фірчука з села Виженка. Він, крім збиральницької роботи, був відомий ще й як вправний писанкар. На початку 90-х р. ХХ ст. ним була розроблена оригінальна технологія консервації писанок при допомозі клею ПВА та деревної стружки. Цей спосіб консервації писанок був запатентований і зараз широко використовується в музейній практиці консервування писанок в Україні.
Через писанки передавалась певна життєва, “закодована” інформація за допомогою знаків і символів, яким надавалась магічна надприродна сила. Щодо писанкарських символів, то вони ймовірно могли мати таке значення:
Гачковий хрест-свастика – символ сонця, знак святого вогню, охоронний знак від нечистих сил. Такий знак на теренах України відомий ще з часів Трипілля, його можна побачити на посуді трипільців.
Хрест – знак чотирьох сторін світу, чотирьох пір року, символ Всесвіту, знак прискорення події.
Трикутник – символ безсмертя, чоловічої та материнської сили, символ вогню.
Дерево життя – символ безперервної Природи, Космосу, символ добра і довір’я. З цим символом пов’язаний і знак тризуб.
Зоря – знак неба, знак сонця.
Колесо – знак поєднання спокою з силою напруги.
Безконечник – символ “нитки життя”, вічності змін пір року та руху сонця на небі.
Колосся – символ врожаю.
Зображення коня символізує бога сонця Хорса, який возить по небу свого батька – Сонце.
Волове око – знак заклинання, який охороняє все живе в лісах, на луках, опікує і домашню худобу.
У давнину молодь і люди старшого віку йшли до священного гаю, де піснями, танцями-хороводами славили життєдайне сонце, котили по землі писанки і галунки (яйця, пофарбовані в один колір – крашанки), закликаючи весну для людей, тварин і майбутнього врожаю.
Писанкою дівчата намагались заворожити хлопців, а господарі – урожай, приплід худоби, здоров’я всій сім’ї. Писанкою вітали весняне сонце, з писанкою навесні виганяли перший раз худобу на пасовисько, нею віддавали пошану покійникам як на цвинтарі, так і при даруванні дітям, вважаючи, що діти є втіленням духів дідів-прадідів. Шкаралупу з писанки кидали на дах хати, на город та на воду з магічною метою.
У 90-х рр. ХХ століття розпочалася нова хвиля розвитку української народної культури, зокрема писанкарства. По всій Україні почали відновлюватись центри писанкарства. Отже, інтерес до народного мистецтва не зник, тому воно має можливість досягнути нових форм у своєму розвитку. Це підтверджують і численні виставки, які організовують майстри-писанкарі, музеї та інші заклади культури в межах України та за кордоном, школи писанкарства, гуртки народної творчості, де вчать розпису писанки.
До певної міри писанка стала символом, етнічною міткою українців. Це підтверджує, зокрема, спорудження пам’ятника-писанки у густо населеній українцями околиці міста Вегривіль (Канада), серед яких значну частку становлять буковинці. Тут у середині 70-х рр. ХХ ст. споруджено найбільшу писанку у світі. Українська писанка дала назву одному з найбільших у Північній Америці українських фестивалів. Щорічно у цьому канадському місті на початку серпня відбувається триденний український фестиваль “Вегривільська писанка”, який збирає більше десяти тисяч учасників і гостей з різних країн світу.
